Калевала (уривок)

Переклад Євгена Тимченка. 

Подається за виданням: Тисячоліття. К., Дніпро, 1995.

 

Кажуть так, чував не раз я,

Чув, що так в піснях співають:

Ночі йдуть одна по одній,

Дні по одному нам світять.

Був один і Вейнемейнен,

Цей одвічний чаро мовець,

Що повітря донька, Каве,

То йому матуся рідна.

Люоннбтар, Ільми доня,

Та дочка творіння гарна,

Дівувала без ганебно

Всі свої дівочі літа

В наповітряній країні,

На рівнинах плоскорівних.

Дівувати їй обридло,

Занудилась панна світом:

Вікувати самотою,

Жити дівою до суду

В наповітряній країні,

На розложистих пустелях.

От на діл зійшла дівчина

І спустилася на хвилі,

На хребти прозорі моря,

На безмежную площину;

Аж дмухнув сердитий вітер,

Та знялась від сходу буря,

Пойнялося шумом море,

Піднеслись високо хвилі.

Захитало вітром панну,

Било хвилями дівчину,

Загойдало в синім морі

На укритих шумом хвилях;

Вітер плід надув дівчині,

Ваготу дало їй море.

Тяжу черева носила,

Ваготу свою дівчина,

Цілих сім аж соток років,

Дев’ять аж віків людини,

А дитина не знайшлася,

Не утворена, не вийшла.

Матір вод носило в морі

То на схід, а то на захід,

То на південь, то на північ,

І до всіх сторін небесних,

Мордувалась болем лютим

В грубім череві з вагою.

А дитина не знайшлася,

Не утворена, не вийшла.

Стала панна тихо плакать

І слова такі мовляти:

«Лихо дням моїм безщасним,

Бідоласі-непритулі!

Я тепер чого добулась,

Що я вийшла із повітря,

Що мене шпурляє буря,

Що мене гойдає хвиля

На просторі водяному,

На безкраїнах хвилястих.

Краще б я жила в повітрі,

Пробувала б там дівчина,

Як тепер в чужих просторах

Водам статися за матір.

У житті тутешнім холод,

Неспокійнії тут рухи;

Нудно тут мені на хвилях,

По воді оцій блукавши.

Укко, мій високий боже,

Ти, що держиш ціле небо,

Не барись, боржій спустися

Поспішай, тебе благаю,

Врятувать дівча від болю

І від мук черевних панну.

Поспішай, берися швидше,

Поспішай, бо дуже треба».

Небагато часу плине,

Ледве мить одна минула,

Аж летить прегарна качка,

Лине гожий птах в повітрі:

На кубло шука містини,

На свою оселю місця.

І на схід літа, й на захід,

І на південь, і на північ,

Та знайти не може місця,

Ані жодної містини,

Де б сплела собі кубельце,

Де б оселю спорядила.

Політала, обдивилась,

Загадалась і сказала:

«Як поставлю дім на вітрі,

На воді збуду хатку, -

То зруйнує хатку вітер,

Понесуть домівку хвилі».

Те почула моря мати,

Та дочка повітря красна,

Підвела плече із моря,

Підвела із хвиль коліно,

Щоб кубло змостила качка,

Щоб оселю спорядила.

Качка, гожий птах, нарешті

Політала, обдивилась,

Те побачила коліно

Серед хвиль на синім морі,

Прийняла його за згорок,

За муріг взяла зелений,

Політала, обдивилась,

На коліно сіла-пала

І кубло собі лаштує,

Золоті кладе там яйця:

Шість яєць – всі золотії,

Сьоме ж яйко із заліза.

Сіла квочкою на яйця,

Нагріва горбок колінний.

День сидить, сидить і другий,

Та іще сидить і третій.

Завважа води вже мати,

Та дочка повітря красна,

Помічає, що зігрілась

Її шкіра й розпалилось,

Наче в полум’ї, коліно,

І всі жили розтопились.

От руша коліном дуже,

Вельми труситься всім тілом,

Так, що яйця впали в воду,

У морські скотились хвилі,

На друзки розбились в морі

І уламками розпались…

Не загибли яйця в твані,

Ні в воді друзки пропали,

Тільки красно відмінились,

Зформувались всі уламки:

Із яйця, із його споду

Суходіл – земля повстала;

Із горішньої частини

Став великий склеп небесний,

Із жовтка, із його верху

Засіяло сонце ясне;

Із білка, із його верху

Засвітив на небі місяць;

Із рябенького в яєчку

Зорі в небі загоріли;

А із темного в яєчку

На повітрі хмари стали.

Час минає, прудко лине,

Рік по рокові збігає,

З молодим сіянням сонця,

З юним блиском місяцевим;

Матір вод все плава й плава,

Та дочка повітря красна,

По дрімливих хвилях моря,

По морській туманній площі.

Простяглись під нею води,

А над нею ясне небо.

На дев’ятий рік нарешті,

На десяте уже літо

З моря голову піднесла,

Підвела над хвилі чоло,

Почала творить створіння,

Утворять утвори стала,

На хребтах прозорих моря,

На просторі вод безмежних.

Там, де руку простягала,

Зараз витвори втворились;

Де, було, ногою ступить,

Ями вириє на рибу;

Де ж у воду опускалась,

Глибочінь ставала глибша.

До землі торкалась боком,

Рівний берег там простягся;

Дотикалась де ногою,

Стали заводі лососям;

Головою де торкалась,

Там саги малі ставали.

Відпливла від суходолу

Та на хвилях зупинилась –

Споруджала скелі в морі,

Від очей укриті рахви,

Щоб човни там розбивались

І щоб гинули там люди.

Утворилися вже виспи

І повстали в морі скелі;

Вітряні стовпи піднеслись,

І степи, й поля зробились;

Замережіло каміння

Та наморщились бескети;

Тільки вічний співотворець,

Вейнемейнен не родився.

Старий певний

Вейнемейнен

В тілі сатері блукає

Поспіль цілих літ аж тридцять,

Саме стільки зим блукає

По дрімливих хвилях моря,

По морській туманній площі.

Погадав, поміркував він,

Як же бути, як же жити

У просторі завжди темнім,

В недогіднім тіснім місці,

Де світ сонця не сягає,

Світла місяця не видно.

Він слова сказав такії

І таку промовив мову:

«Сонце, Місяцю і Возе,

Що на небі, понесіте

Із дверей мене незнаних,

Із затворів незвичайних,

Із кубла цього малого,

З цеї тісної домівки.

Дайте мужові свободу,

Дайте волю ви дитині,

Щоб я бачив в небі Місяць,

Щоб на Сонце я дивився,

Щоб на Воза позирав я,

Поглядав на зорі ясні!.

Не пустив на волю Місяць,

І не визволило Сонце.

Стало жить йому там важко,

І життя йому обридло.

Він торкнув фортечну браму,

Проломив її мізинцем,

Костяний замок ламає

Пальцем лівою ногою;

До дверей повзе руками

На колінах через сіни.

Стрімголов у море кинувсь,

Повернув рукою хвилі.

Так лишився муж на морі,

Велет той на мокрих хвилях,

Років п’ять носивсь по морю,

Років п’ять та шість гойдався,

Та ще років сім і вісім;

Врешті плине він на берег,

На сухий безлісий горбик,

На колінах він рачкує

Та спирається руками;

І підвівсь, щоб бачить Місяць,

Щоб на Сонце подивитись,

Щоб на Воза позирати,

Щоб поглянути на зорі.

Так родився Вейнемейнен,

Той могутній чаромовник,

А дочка повітря, Каве,

То йому матуся рідна.