Автор - Ілько Біленко-Шумахер.
Це сталося давно, в давні незапам’ятні віки, коли боги ще не ховалися від людей, в засніженій, вічно зимовій країні, що звемо ми її зараз Ісландією. Багато хто чув про цю історію, та мало хто знає, що в ній правда, а що в ній вигадка… Тож розповім я вам, друзі, те, що сам бачив і сам знаю, а ви вже самі вирішуйте, чи то побрехеньки старого діда, чи так було воно насправді…
Часи тоді були суворі. Кожного дня людині доводилося боротися за власне право на життя: то голодна тварина хижа, заблукавши, натрапляла на людське поселення й накидалася на людину, як на здобич; то людина на тварину перетворювалася й вбивала заради наживи або влади. Та не тільки поодинокі людини були в небезпеці, а й цілі поселення, а подекуди – й народи… Часи такі були суворі…
Захотів якось норвезький король Аґнар розширити свої володіння далі, на захід, за море (адже зі сходу державу його гори підпирали, що самого неба сягали). І вирішив король той напасти на Ісландське королівство й колонізувати острів своїми поселенцями – вірив він, що там буде йому та його народові добре. І попливли човни, навантажені важко озброєними воїнами, з Норвегії на захід. Пливли вони три дні та три ночі, а тоді ще три дні та три ночі, а по тому – тричі по три дні та три ночі, коли нарешті туман потроху розсіявся й постав білий берег перед очима мандрівників. Наказав тоді король норвезький Аґнар своїм дружинникам до бою готуватися, а сам став на самому носі найпершого корабля й здійняв догори свого меча.
Ісландці ж в цей час і не знали, що біда насувається. Аж раптом чують – з берега крик трьох тисяч людей, і ще трьох тисяч, а тоді ще тричі по три тисячі людей. І зрозуміли ісландці, що ворог неочікуваний та велелюдний напав на них. Тож взялися чоловіки за мечі та сокири, а жінки похапали дітей своїх і в ліс побігли – ховатися від ворога лютого та підступного. Молились жінки до Одіна, і до Фріґґ, і гукали вони до неба, аби відвернули боги від них долю їхню лихую; аби порятували боги їхніх чоловіків, батьків та братів. Почув Одін ці молитви та плачі, й спустився він донизу, на землю, аби подивитися на те, що ж коїться там без його відома. Коли побачив й зрозумів усе Одін, то напустив валькірій на поле бою – забирати бійців у вальгаллу. І наказав він – вбитим має бути король норвезький Аґнар, але не в бою, адже нема йому місця у вальгаллі! Мусить король норвезький тікати поранений з поля бою, як остання жінка, і вмерти в лісі, вовками пожертий. Сам же Одін вовків своїх у ліс й випустив чекати на Аґнара. По тому звернувся Одін до ісландського короля, Гьяльмґуннара: «Не бійся, воїне хоробрий, я обороню твою державу та твій народ від воїнів нечестивих!» Сам по тому на вовка перетворився й до лісу пішов чекати на короля норвезького, адже власноруч хотів покарати нечестивця, що, не спитавши його волі, вирішив війну розпочати.
Три дні та три ночі билися воїни, а тоді ще три дні та три ночі, а по тому – тричі по три дні та три ночі. Вже змерз в холодному лісі Одін, і хутро вовче не гріє його. То вирішив тоді він вийти з лісу й подивитися, що ж так довго бій триває? А вийшовши, побачив він, що все поле з білого червоним стало: сніг всотав у себе кров воїнів, погиблих в битві за свою державу. І давно вже, як виявилося, перемогли норвежці, й король їхній трон ісландський посів, а король ісландський Гьяльмґуннар в бою загинув, валькірією вбитий… Розгнівався Одін й прикликав до себе валькірій своїх спитати, хто це насмілився його наказ не виконати. І кажуть валькірії, що це сестра їхня Сіґрдріва вбила Гьяльмґуннара й допомогла Аґнарові перемогу в бою здобути.
Покликав Одін до себе Сіґрдріву й питає, чи правда це. Сіґрдріва відповідає, що правда. Каже вона, що Аґнар бився завзятіше й відчайдушніше, що він більше заслужив на перемогу, аніж Гьяльмґуннар, тому вона й вирішила не послухатися Одіна. «Але якби ти сам бачив, як бився Аґнар…» – та не дав Одін їй договорити, розгнівався він ще більше й прокляв Сіґрдріву. Він відібрав у неї крила та зброю, звів навколо неї палац неприступний та усипив, вколовши її сонним шипом у палець. І наклав Одін на неї закляття: «Спатимеш ти вічним сном, і не пробудишся ти від вітру, й від сонця весіннього не прокинешся! І не розбудить тебе спів пташок, ні завивання вовків не потурбує сну твого! Єдине, що зможе збудити тебе – це поцілунок сина Одіна! І якщо звершиться таке – то відніме тобі пам’ять про життя твоє валькірією, але будеш ти королевою ісландською Брюнгільд і вмітимеш ти по рунах долю читати!» По цих словах розвів Одін довкола палацу вогонь аж до неба, щоб ніхто не міг пройти ані землею, ані повітрям залетіти до того палацу.
Повернувся Одін на небо й наказав усім суворо, щоб ніхто не намагався збудити Сіґрдріву чи допомогти їй якось, щоб навіть думати про таке ніхто не смів.
Ішли роки та десятиліття – а Сіґрдріва все спала у своєму палацові, за стіною вогню. І ніхто не наважувався й близько підійти до її палацу. Минуло тридцять років з дня накладення прокляття на Сіґрдріву. А тоді ще тридцять років. І ще тричі по тридцять років. І от одного разу величний король нідерландський Зіґфрід їхав тими землями на нові подвиги свої. Побачив він дивину таку – скрізь сніг, кучугури наметено, по всій землі ісландській ані травинки, – а тут посеред білого поля стіна вогню по саме небо. І почав питатися Зіґфрід в місцевого люду – що мало б це значити. Ті, хто молодші були, й самі до ладу в тямки собі взяти не могли дивину таку, а ті, хто старші були, повідали Зіґфрідові про побоїще страшне, про падіння ісландського короля Гьяльмґуннара, про прокляття Сіґрдріви. Й сказав тоді Зіґфрід: «Нехай справдиться пророцтво Одіна, батька мого по крові! Я врятую прекрасну Сіґрдріву!»
І тут варто сказати, що Зіґфрід й справді мав походження своє від самого Одіна. Батьком його був Сіґмунд, а батьком Сіґмунда – Вьольсунґ, а батьком Вьольсунґа – Одін. А отже, Зіґфрід був правнуком Одіна і міг своїм поцілунком зняти прокляття з Сіґрдріви. Цього-то Одін й чекав, бо він мудрий, він все і завжди знає, адже віддав око своє Мімірові за мудрість всесвітню…
Тож відважний воїн, король нідерландський Зіґфрід, пришпорив коня свого Ґрані й перескочив через вогняну стіну, що оточувала палац Сіґрдріви. А стіна вогняна така висока була, що коли над нею пролітав Зіґфрід на Ґрані, то маківкою своєю він збив кілька зірок й просипались вони на землю. І в місці, де впали ті зірки, в землі рани лишилися. Й по сьогодні вони не заростають і з них подекуди кров земна тече, а звемо ми ці рани вулканами…
І став Зіґфрід перед палацом, в якому Сіґрдріва спить вічним сном. Дивиться – а дверей і вікон в тому палаці нема, адже все плющем поросло, потім снігом замело – ні стін не видно, ні вікон, ні дверей. І взявся Зіґфрід відкопувати палац; й копав він три дні та три ночі, а тоді ще три дні та три ночі, а по тому – тричі по три дні та три ночі, поки докопався до вікна. А на вікні плющ наріс товщиною з дерево. І взяв тоді Зіґфрід меч свій Ґрам й почав плющ рубати, аби до віконниці дістатись. І так три дні та три ночі рубав Зіґфрід плющ, а тоді ще три дні та три ночі, а по тому – тричі по три дні та три ночі, поки нарешті не вдарився меч його Ґрам об віконницю й не розніс її на друзки. Тоді нарешті зміг Зіґфрід увійти до палацу Сіґрдріви.
Але не все так просто було, як гадалося Зіґфрідові, – всередині палацу була зграя вовків, а крім неї – зграя воронів, а ще з ними – купа гадів повзучих. Лишив їх там Одін охороняти сон Сіґрдріви. І почули вовки, як Зіґфрід ступив перший крок у палаці – й кинулися на нього. Та безстрашним був Зіґфрід – і порубав він вовків, й пройшов він ще кілька кроків. Аж тут накинулась на нього зграя воронів й почали клювати його, цілячись в очі. Та невразливим був Зіґфрід – і воронів порубав він, й ще кілька кроків він ступив – і побачив він Сіґрдріву на ложі її, красуню сплячу. Аж тут гади повзучі – найотрутніші з найотрутніших – накинулися на Зіґфріда й почали п’яти йому кусати. Та невразливим до отрути виявився Зіґфрід – потоптав та порубав він змій, сам з бою без жодної подряпини чи укусу вийшов. А все тому, що вбив якось Зіґфрід дракона Фавніра та скупався у його крові й від того шкіра в нього стала непроникна, як найміцніша броня, й невразливим був Зіґфрід відтоді ані для меча, ані для стріли, ані для іклів.
Нарешті зміг Зіґфрід підійти до Сіґрдріву й побачити красу її неземну. Статна була білолиця валькірія. Лежала вона на високому ложі в латах своїх бойових і спала сном вічним. Нахилився до неї Зіґфрід, зазирнув ув обличчя її прекрасне – й покохав з першого ж погляду. Тоді поцілував він Сіґрдріву пристрасним та палким поцілунком. Й прокинулась Сіґрдріва від того поцілунку й побачила лицаря перед собою. Спитала вона в нього: «Хто ти, рятівник мій? Як звуть тебе?» І відповів їй лицар: «Зіґфрідом звуся я, сином Сіґмунда, що з роду Вьольсунґа. Я – король Нідерландів! А тебе як звуть, красуня?» Й відповіла йому валькірія: «Я – Брюнгільд, я – королева Ісландії!»
І впали мури снігові довкола палацу Сіґрдріви-Брюнгільд, і стіни вогняні загасли, розповзся плющ по лісам ісландським. І здійснилося все, як Одін пророкував – покохали одне одного Зіґфрід з роду Вьольсунґа та Сіґрдріва-Брюнгільд, колись валькірія, а тепер – королева Ісландії.
Багато історій ще трапилося і зі Зіґфрідом, мужнім воїном, і з коханою його Брюнгільд, королевою ісландською, але ці історії нашої вже не стосуються. На тому і закінчимо сьогодні…